У видавничому домі “Віхола” з’явилася друком книжка “Марія Примаченко без міфів”, автором якої є мистецтвознавець і постійний дописувач Vogue Ukraine Оксана Семенік. Авторка подає правдиву оповідь про художницю та спростовує легенди, що оточують її образ. Від дитинства у селі, де мала дівчинка малювала квіти на стінах осель, до Лаврських майстерень у Києві; від перших тварин — до трагедій війни, особистої втрати, Чорнобиля та виставок у Парижі, Нью-Йорку і Венеції — завдяки цій книзі ми маємо можливість розкрити для себе таку Марію Примаченко, якої до цього часу не знали. У день народження мисткині занурюємось в уривок з книги — про те, як художниця відтворювала у своїх полотнах кохання та взаємини.
Усе починається з почуття. І робіт Марії Примаченко про почуття, шлюб і стосунки значно більше, ніж може видаватися. Часто вони завуальовані — це ніби ілюстрації до народних пісень, які по суті відображають багато життєвих обставин. А ось чи можна трактувати вибір пісень як натяки на автобіографічні моменти мисткині — тут вже вирішуйте самі.
Реклама.
Мабуть, найбільш особистими є декілька зображень Катерини з поеми Тараса Шевченка або ж зображення самотньої неньки. Марія залишилась одна із Федором, і хоча чоловік її не покинув, як у поемі Шевченка, а відправився на війну, громадський осуд у селі легко уявити. Їй також могли краяти серце історії жінок, які залишилися вдовами після війни. Вони так само могли покладатися лише на себе, та ще й змушені були працювати на новій каторзі в колгоспах. “Катерина пішла жито жати, забула серпа узяти. Серпа взяла, хліб забула, бо такая доля була”,— відображає Примаченко дуже схожу на себе дівчину з дитиною серед колосся жита і волошок, де стоїть колиска. Відображення тягаря вдови також часто зустрічається у творах художниці, особливо в контексті жінки, яка ще чекає вдома свого вояка.
Втім, теми знайомства і весілля були ще більш розповсюдженими у працях мисткині. Один з найбільш повторюваних мотивів — дівчина і хлопець біля колодязя. На певних картинах показано, як юнак просить дати напитися коню. А дівчина або погоджується, або відмовляє. Взяти хоча б роботу “Веде Ваня коні до воли за шовкові поводи, іде Галя воду брати, щоб коника напувати” (1982). Насправді вислів “напоїти коня” в українських народних піснях означає кохати. Ще одним образом тілесного кохання в українських піснях є сад, ліс або гай. У Примаченко юна пара тримається за руки, а сама робота називається “Гуляння в лісі молодих людей” (1987). Поміж квітучих дерев обіймаються закохані, а поруч два коники: “А я коня пасла. Прискакав конем козак. “Мила, люба!”. І каблучку подарив, і руку предложив, жоною назвав, обняв і поцілував”. Але ця робота, датована 1992 роком, вже про сучасні залицяння та сватання.
Не обходиться без коня і весілля на Поліссі. Найкраще про весілля в цьому краї написала етнологиня Ірина Несен, тому докладніше про ритуали можете прочитати в її дослідженні. Але повернемось до коня. У багатьох селах існував звичай гарно “прикрасити” коня вінком, килимом, стрічками, дзвіночками. Ось вам підказка — якщо кінь на картині одягнений, то ми бачимо весільний обряд або одружену пару. Коня також заводили в дім, а ще він супроводжував молодих усе весілля. На декількох весільних картинах ми бачимо одного або навіть трьох коней, запряжених у воза, з молодими та, можливо, батьками, сватами. Той, хто сидить спереду, тримає в руках вільце, або гільце,— обрядове весільне дерево, прикрашене стрічками, різнокольоровими нитками, шишками, калиною і всім, на що тільки вистачить уяви. Гільце зазвичай робили з верхівки сосни, ялини, вишні, черешні. Ірина Несен пише, що весільне гільце символізує не просто нову сім’ю, а й цілий всесвіт, бо ж це “дерево життя” або “світове дерево”. До речі, улюблений символ Марії Примаченко.
Ще один звичай, який відтворює художниця у своєму полотні,— це другий день весілля, коли переодягають хрещених батьків, а також катають їх на возі або тачці по селу.
Художниця дуже любила весілля: про це свідчить і кількість присвячених йому робіт, і її активна участь, коли в селі хтось брав шлюб. Примаченко шила весільні сукні та весільний одяг. Вона була вмілою майстринею і могла навмання пошити будь-що. Завдяки цьому родина виживала у скрутні часи, хоч і розплачувались односельці з нею зазвичай харчами. Як згадувала невістка Катерина, Марія нічого не вимагала від замовниць, адже грошей ні в кого не було: “Працювали в колгоспі за трудодні, а в кінці року розраховувались зерном чи картоплею. А ще й щорічні великі податки з двору: 240 літрів молока, 120 яєць, 25 кілограмів м’яса”.
Марія також долучалась до приготувань на весілля, а саме до виготовлення різних фігурок з тіста. “На весілля на другий день я пекла з тіста козаків зі зброєю та качок, якими прикрашали смажену курку”. Фігурки з тіста вона також робила для великодніх пасок, але не на коровай. Можливо, це пов’язано з тим, що за традицією пекти коровай мали тільки заміжні жінки.
А після весілля починалися будні: і радісні, і не дуже. Хоча її мистецтво завжди уявляється нам як яскраве та оптимістичне, все ж воно відображає реальне життя. На картині “Ой не знає чоловік, як жонці годить…” (1978) зображено чоловіка, що замість коня запряг свою дружину й поводиться з нею, як з конем. Підганяє її та годує соломою. Наприкінці “примовки” вона відповідає: “Не давай мені їсти, а дай мені сісти. Бо ти їхав, а я везла — чуть-чуть душечка не вилізла”.
Прикладів такого нещасливого шлюбу, де чоловік знущається з дружини, бо п’є, б’є, продає свого коня або зовсім не допомагає по господарству, Примаченко наводить безліч. Наприклад, у написаній у 1994 році картині “Каже видра: “Краще дружити із вужем, ніж із п’яницею-мужем””. Зображала мисткиня і самотнє материнство: “Чаіка в осоці пливе, з чаєнятами її кинув чаі із дитятами. Сам по мору поійхав из рибятами” (1971).
Оповіді про невдалі та нерівні шлюби з’явилися знову-таки як ілюстрації до народних пісень. Наприклад, одна з популярних пісень у різних інтерпретаціях — це одруження “старого з молодою”. В принципі все зрозуміло. Часто ці одруження відбувались всупереч згоді нареченої, за домовленістю з батьками, через фінансову вигоду або ж з інших причин. Приміром, коли дівчина довго не могла вийти заміж або ще гірше — була знеславлена через розмови про її дівочу честь. Та ця пісня не тільки про жалість до дівчини та несправедливість. Вона не змиряється зі своєю долею:
Ти старий труп, труп, сиди ж тут, тут,
Наварила-м тобі каші і два горшки кваші.
Ти старий дідуга, згнув-єсь ся, як дуга,
Тобі бабу було брати, не мені вік в’язати.
Згиньте, пропадьте, старії кості,
Не сушіте, не крушіте моєй молодості.
Або ж поетична історія-примовка, яку вигадала Примаченко (без малюнка): “Умер Савраїн да й на лавці лежить, єго жінка Савраінка по гарєлку біжить. Горілочку несе і музики веде. От тепер я Савраіна не боюся тебе. А Савраін жінку одурив узяв люльку і закурив”.
І куди ж без улюбленої теми жартів і народних пісень про кумів, особливо про їхні іноді занадто близькі стосунки. Насправді пісні чи приказки не виникали без підстави, отже, це явище було досить розповсюдженим. Зважаючи на те, що в давнину кума і кума обирали для дитини з метою і можливістю дублювати обов’язки справжніх батьків у разі, якщо з ними трапиться якесь лихо, в давнину не засуджували і сексуальні стосунки між кумами, як між чоловіком і дружиною. Та Примаченко знову “приховує”, можливо, життєву подію за ілюстрацією народної пісні:
Ой кум до куми
Судака тащить.
“Ти кумушка, ти голубушка,
Звари мені судака,
Щоби юшка була.
Ти юшечка, ти петрушечка,
Ти ж моя кума люба, кума душечка!”.
Або й показує натяки подружньої невірності: “Прийшов кум до куми, кума моркву поле: “Добре кум, що прийшов — мій пішов у поле””.
А на одній з картин квіткових композицій Примаченко змальовує ситуацію, коли чоловік пішов від дружини: “Зажурилася голубка, покинув голуб голубку, пішов до другої голубки пошов бо друга уміє воркотать ще й чарочку наливать”. І підпис: “Дару Ані Ф. на нове щастя”. Це, вочевидь, життєва історія, яку Примаченко вирішила присвятити ображеній жінці. Можливо, й інші історії мисткиня бачила щодня?
Жінки, відображені Примаченко, здатні на рішучі вчинки, наприклад, “продати своїх чоловіків на базарі”. Це ілюстрація народної пісні про те, що жінки вирішили продати чоловіків. Але на них з’явилось дуже багато “покупниць”. Ціни на чоловіків пропонували такі: 40 коней та 100 золотих рублів. Завершується пісня тим, що з кіньми треба возитись, з грошима носитись, а чоловік може й знадобитися.
Те, що більшість її сюжетних картин — автобіографічний жанр, вважали і мистецтвознавці, які були знайомі з Марією Примаченко. Та багато сюжетів своїх картин художниця брала з радіо та телебачення.