Український митець фотографії Вік Бакін — один з переможців премії FUTURESPECTIVE 2025, сумісної ініціативи Vogue Ukraine та міжнародної платформи PhotoVogue. Бакін отримав відзначення “Особливий погляд” від партнера премії, компанії KERNEL — провідного глобального виробника та експортера олії з соняшника та зернових культур, а також нагороду в сумі 100 000 грн на втілення майбутніх задумів. Твори Бакіна представлені на великій виставці в київському артпросторі М17 влітку, а також у рамках міжнародної експозиції FUTURESPECTIVE у лондонській галереї Saatchi цієї осені.
Знімки Віка Бакіна вирізняються з-поміж інших: його ліричні, переважно монохромні зображення відображають реальність з увагою документаліста та водночас митця, здатного піднятися над буденністю й побачити глибше. У центрі зацікавлення 41-річного фотохудожника — українська молодь, квір-товариство та представники різних субкультур. Сам Бакін виріс та сформувався в Івано-Франківську, останні 15 років мешкає в Києві й пройшов шлях від роботи в банку до власної фотографічної діяльності. Його проникливі й задумливі роботи були продемонстровані на показах в Україні, Франції, Німеччині, Нідерландах, Великій Британії, Марокко, Австралії та США, а також надруковані в The Guardian, British Journal of Photography, DUST і Vogue Ukraine.
Реклама.
Найбільш знана серія автора — “Епітом” (2023) — об’єднує фотографії з його доробку зі знімками, зробленими в Київській області після її визволення у 2022 році. Усі світлини були надруковані в імпровізованій темній кімнаті в помешканні Бакіна, яка на початку широкомасштабного вторгнення стала для нього майстернею — у той час, коли фотостудії в столиці не працювали. Разом портрети юних людей та образи понівечених ворогом споруд складаються в особисту візуальну поезію, яка досліджує теми тендітності, краси, мужності та непевності. Цього року “Епітом” з’явилася у вигляді книги у видавництві Void.
В рамках ініціативи FUTURESPECTIVE Вік Бакін отримав відзнаку “Особливий погляд” від партнера проєкту — компанії KERNEL. За словами Катерини Співакової, директорки з комунікацій та зв’язків з урядом Kernel, компанія підтримує культурні проєкти та ініціює власні, оскільки “мистецтво говорить мовою почуттів, зрозумілою для всіх”. “У нас вже є досвід колаборації з українськими фотографами, — відзначає вона. — Зокрема, візуальний сторителінг ліг в основу нашої арткниги “Шлях зерна”, яка розповідає про виклики українських агроекспортерів у воєнний період та їхній вклад у продовольчу безпеку світу. Фотографії для цього проєкту створили Григорій Веприк, родина Ліберових та Віталій Юрасов”.
У творчості Бакіна, на думку Катерини, особливо цінним є поєднання “зацікавленого погляду документаліста та надзвичайної чутливості митця”. “Він вільно пересувається між жанрами — мода, портрет, документальна фотографія, натюрморт, — продовжує Катерина. — Незалежно від об’єкта спостереження, ці роботи завжди наповнені художньою силою та вразливістю”.
Зокрема, нагороду в межах проєкту FUTURESPECTIVE Бакін отримав за витончений, ніжний і водночас пронизливий триптих із соняшниками. “Соняшник — головна культура для України та для Kernel, — каже Катерина Співакова. — Ця квітка віками символізує Україну, а українські агропромисловці надали їй нових значень, зробивши продукт із соняшника частиною світового продовольчого кошика. Обраний триптих виконаний у техніці плівкової фотографії, і в мистецькій інтерпретації він об’єднує традицію та сучасність — так само, як і наш бізнес”.
Ми поспілкувалися з Віком Бакіним про його діяльність, роль фотографії в часи війни та про те, як українському фотографу розвиватися на міжнародній арені.
Як ти почав фотографувати? Маю на увазі два аспекти: як всередині тебе зародилося бажання це робити? І друге —якими були твої перші роботи, серії?
Коли я починав, я не мислив серіями. Я просто за покликом душі знімав портрети людей, які здавалися мені цікавими у різних відношеннях. Починав з друзів і знайомих, намагаючись відчути цей шлях фотографії — як взаємодіяти з людьми, фотографуючи й “викрадаючи” мить вічності. Згодом я знімав моделей, робив модельні проби для агентств, але це дуже швидко мені набридло. Набагато пізніше я почав фотографувати ландшафти.
Ти фотограф-самоучка. Хто з фотографів чи митців загалом вплинув на тебе?
Для мене ніколи не було одного вирішального етапу, коли ти прокидаєшся й раптом усвідомлюєш, що ти “сформований” фотограф чи митець. Я в це не вірю. Я вірю в планомірну, поступову, часом важку працю. Цей шлях будується поетапно.
Ти колись сказав, що тебе сформував Івано-Франківськ, а довершив Київ. Що саме оточувало тебе у Франківську і як це на тебе впливало?
Незважаючи на те, що Франківськ — моє рідне і дуже улюблене місто, у творчому сенсі я там відчував себе пригнічено. Можливо, тому що саме на цей період припали самоідентифікація та пошук власного призначення.
Ти починав як модний фотограф. Чому відмовився від цього?
Коли я знімав моделей і випробовував себе у фешн, це дуже швидко мені набридло. Я почав брати на модельні зйомки свій плівковий фотоапарат — щоб відобразити щось більш людське, приземлене, те, що сягає глибше за зовнішність моди.
Попри пильність до деталей, я зрозумів, що не маю справжнього інтересу до того, як у кадрі мають “правильно” сидіти штани чи як лежить сорочка. Мода — це також мистецтво, але водночас індустрія зі своїми вимогами. Мене найменше цікавила фотозйомка професійних моделей — тих самих десятків облич, які постійно переміщуються від однієї зйомки до іншої (без жодного зневажливого ставлення — просто не мій інтерес).
Можливо, саме тому сьогодні, коли я зрідка працюю з комерційними проєктами, я шукаю незнайомих людей — нові обличчя без модельного минулого. Одного разу я навіть був близький до створення власної “немодельної” агенції, але, на жаль, руки так і не дійшли.
Як ти вибираєш своїх персонажів?
Це дуже суб’єктивний та інтуїтивний процес. Чому для вас одні люди більш цікаві, ніж інші? Це просто відчуття. Але іноді ти помиляєшся навіть у власній інтуїції.
Що ти робиш, коли відчуваєш, що твій герой чи героїня “закривається”?
Для мене фотографування — завжди потік і завжди експеримент. У мене не буде історій на кшталт тієї, як Юсуф Карш знімав портрет Черчилля. Усе більш прозаїчно: я знижую очікування від зйомки, відкриваю свої сумніви, намагаюся бути щирим. Фотографія для мене — безперервний експеримент.
Один із твоїх головних проєктів за останній час — серія “Епітом”, яка згодом перетворилася на книгу. У ній ти поєднав архівні фото за десять років із кадрами, знятими в понівеченій війною місцевості в Київській області. Чому ти вирішив з’єднати ці два світи?
До широкомасштабного вторгнення — з 2020 року — проєкт досліджував молодість, вразливість та перехід у доросле життя, спираючись на спогади про власну юність. Після лютого 2022 року я пережив глибоку творчу кризу, сумніваючись в актуальності мистецтва в момент, коли головним стало виживання. Щоб протистояти цьому стану, я почав їздити щойно звільненими селами Київщини, фотографуючи зруйновані будинки, дерева, річки та величезні поля незібраних соняшників. Паралельно я повернувся до друку у своєму даркрумі — як до своєрідної арттерапії.
Коли ці пейзажі вступили в діалог із моїми попередніми портретами молоді, проєкт майже миттєво набув остаточної форми. Зображення української молоді — деякі з цих людей сьогодні воюють — набули нової ваги. Вони контрастують із землею, позначеною насильством, створюючи емоційний простір із невизначеності, крихкості й стійкості.
Працюючи над проєктом “Епітом”, ти проявляв плівку в імпровізованій студії, яку облаштував у власній квартирі. Що надала цьому проєкту ця камерність, інтимність саме в процесі роботи?
Коли у 2020 році я вперше обладнав невеличкий даркрум у ванній, я знав, що проведу там багато часу. Для мене це місце відключення від зовнішніх подразників, соцмереж, новин та власних нав’язливих думок. Простір зосередження та внутрішньої чистоти. Місце, де час вимірюється секундами експозиції, порахованими в тиші. І місце відкриттів, де в хімічно-фізичному симбіозі на білому аркуші проявляється зображення — та сама викрадена мить безсмертя.
Що робить українського фотографа помітним для міжнародної аудиторії?
Після початку широкомасштабного вторгнення Україна частіше з’являється у світових медіа. Але попри підвищений інтерес, я переконаний: українського фотографа помітним робить насамперед якісна праця. З війною чи без — цілісне, сильне портфоліо завжди є основою та відправною точкою для художника.
За останній час ти взяв участь у багатьох міжнародних проєктах. Чи є щось, що вирізняє українських фотомитців на міжнародній арені? Або те, що робить нашу мову неповторною?
Я ніколи по-справжньому не розмірковував, як саме факт того, що я українець, впливає на моє бачення. Я просто не знаю іншого життя, з яким міг би порівняти. Але якщо замислитися, то моя робота несе багато української ДНК — хоч це скоріше підсвідоме, а не навмисне. Неможливо свідомо “нав’язати” цю ДНК, цю українськість своїм роботам: глядач одразу відчує фальш. Щодо нової воєнної реальності, то повномасштабне вторгнення змінило і те, як ми живемо, і те, як мислимо про творення мистецтва в країні, охопленій війною.
Що для розвитку твоєї кар'єри працює найкраще: участь у міжнародних фотоконкурсах, публікації в медіа чи, можливо, просто соцмережі?
Для розвитку кар’єри — як би ми її не визначали — потрібна впізнаваність. Усі зазначені варіанти працюють на те, щоб зробити твою працю видимою. Соціальні мережі, попри всі їхні недоліки, залишаються потужним засобом комунікації. Але знову ж таки: фідбек — це добре, однак не варто покладатися на вподобання аудиторії чи намагатися їй догодити. Важливо догодити собі — своєму чуттю й смаку.
З новим поколінням я зараз помічаю, як деякі люди намагаються вивалити все, що вони назнімали, одразу в інтернет. Felt cute might delete later. Я завжди вважаю це поспішним і непродуманим. Звісно, зараз усе рухається зі швидкістю світла, і ти наче хочеш теж кудись встигнути.
Але я переконаний: матеріалу потрібно дати відстоятися, його слід обміркувати. Можливо, це взагалі не те, а воно вже вийшло у світ.
Ще одна порада для фотографів — вимикайте аналітичне мислення, коли фотографуєте. Але вмикайте його, пізніше, коли працюєте з матеріалом. Для мене це завжди працювало. Ще одна порада — не намагайтеся бути кимось іншим.
Наскільки часто на твоєму шляху трапляються відмови? Як не зневірюватися, коли їх отримуєш? Твої поради молодим фотографам і фотографкам?
Річ у тому, що я не подаюся хаотично на будь-які запрошення чи open call. Роблю це дуже вибірково. Завжди дивлюся, чи близький мені проєкт за духом і темою. Іноді навіть звертаю увагу на склад журі. Звісно, відмови трапляються. Ба більше, перше, до чого варто бути готовими, подаючись на конкурси чи фестивалі, — саме до відмов. Перше слово, яке очі шукають у листі від організаторів, — unfortunately. Вони майже завжди використовують саме його. Але коли я шукав видавця для книжки, я вже знав, із ким хочу працювати, я фанат видавництва Void, вони роблять чудові книжки, кожна унікальна і зі своїм характером. Тож першими, кому я запропонував проєкт, були саме Void. Буквально за добу я отримав від них лист, у якому ми вже обирали дату відеодзвінка.
За ким зі світових фотографів ти стежиш зараз?
Чесно кажучи, я не дуже люблю ділитися переліками імен. Мої вподобання змінюються, як і роботи самих фотографів. Наприклад, сьогодні мене надихають Рінко Каваучі чи Саллі Манн, а завтра я можу повернутися до Майкла Шмідта, Джудіт Джой Росс чи навіть Долорес Марат. Рідше дивлюся фотожурналістику, але лише тому, що через війну ці жанри закономірно заповнюють простір.